January 28th, 2017

1

Насмішкувате моє щастя...

Сценічний роман у листах, що належать А.П. Чехову.
Дуже дивне враження. Коли ти стаєш свідком певних подій, що хаотично перескакують від одного персонажу до іншого, з одного часу в інший. З одного міста в інше... Листи, з думками, почуттями, відчаєм, наповнені коханням, чи надією. Монологи, що на сцені існують паралельно з дійсністю. Кілька разів ловила себе на тому, що чекаю кінця,ненадовго.
Не дивно, що не змогла згадати, про що саме спектакль, хоча назва викарбувалась у пам'яті. Ходила місяць тому, у грудні.

Отаке щастя, насмішкувате...але вже моє.

Грудень у мене був божевільним. Взагалі, року, що минув, я можу лише вклонитися до землі і подякувати. За те, що нікого не забрав, за не втрачені можливості, за дивні збіги обставин і спонтанні рішення,що були правильними. За театр, у який повернулася, хоч не була там з 2013 року, бо вважала недоречним у цей час. За друзів, що маю; за тата, що так змінився. За життєві уроки! Деякі розгрібаю і зараз і кінця тому не видно. За те, що сестра наважилась на операцію і все обійшлось, дякувати Богу і лікарям. За сина!!! Маю справжнього чоловіка поруч. За те, що мені ніколи не дають повну відпустку і я маю можливість вириватись кудись на кілька днів і чекати цього,як подарунку.)) За чорно-червоне море і мрію, що збулась. За новорічну ніч, за людей, що увірвалися в життя.Дякую.